У львівському Палаці мистецтв минулого тижня відкрили колективну виставку “Гори надихають”, на якій представлені картини кращих митців України, створені на таких пленерах. Вона триватиме до 20 березня. У переддень відкриття експозиції родину Ареф’євих як почесних членів прийняли до Спілки художників України. З цієї нагоди “Пошта” запросила в гості ідейника і натхненника творчого тандему, мецената і колекціонера Оксану Ареф’єву. Говорили про мистецькі таланти, пленерський рух і меценатство в Україні.
– Пані Оксано, прошу сказати, що спонукало вас стати колекціонером?
–
О, це справді давня сімейна традиція… Коли я була малою, картини почали збирати мої батьки. Вони розумілися на мистецтві, товаришували з багатьма місцевими художниками і купували їхні роботи. З часом я виросла, закінчила школу, і так сталося, що мені пощастило познайомитися з львівськими митцями, які приїжджали у нашу садибу відпочивати і малювати. Згодом декотрі з них стали мені добрими товаришами, як-от Орест Манюк, Орест Косар і Віктор Стогнут.
Вони часто приїздили в гості, тепер вже до нас із чоловіком. І от під час одного з таких візитів за дружньою розмовою виникла ідея першого пленеру. В наших краях таких акцій ще не було, а звучало це все цікаво, тож ми погодилися на таку ініціативу.
Правду кажучи, думали, що проведемо перший пленер, збагатимо трохи свою колекцію, і на цьому все скінчиться. Коли ж зібралися всі учасники, побачила, що вони інтелектуали, особливі творчі люди. З ними було дуже цікаво – не лише працювати, але й спілкуватися. Тоді зрозуміла: це початок чогось великого…
А зважаючи на те, що перший пленер пройшов успішно, ми вирішили й далі займатися цією справою на постійній основі, бо наш невеликий задум перетворився на потужний, можна сказати, грандіозний мистецький проект і втрачати його шкода було не тільки нам. Отож із 2007-го двічі на рік – влітку та восени – ми традиційно проводимо пленери. Їх відбулося вже 11.
Відтоді кількість і географія учасників значно розширилися. За шість років лише на пленерах побувало понад 130 митців... І як це не дивно, ще з першого заходу нам пощастило зібрати у себе художників з різних куточків України та з-за кордону.
– Цікаво, чим ви керуєтеся, обираючи учасників? Може, маєте якісь певні критерії?
– Першого разу з відбором учасників мені допомагали товариші-художники, співзасновники пленеру. Та коли я зацікавилася тією справою, почала вишукувати талановитих митців у каталогах, читала про них в інтернеті, знайомилась на виставках. І тих із них, чиї роботи мені сподобалися, запрошувала до нас.
Зараз уже не маю потреби шукати учасників, бо утворилася буквально безперервна жива черга. Нам постійно телефонують із різних куточків України, Москви, Санкт-Петербурга, надсилають свої роботи. Охочих стільки, що навіть талановитим художникам доводиться відмовляти. У таких випадках треба пояснювати, що річ не в людині чи її таланті – просто фізично не маю де її поселити, тож запрошую на наступний пленер.
Проте є митці, які стали постійними учасниками заходів. Вони мусять бувати у нас щоразу, бо утворили, так би мовити, кістяк пленерів. Це наші львівські друзі, які започаткували цю добру традицію. Олексій Поляков – народний художник України, котрий бере участь у пленерах починаючи з третього, приїжджає з Донецька; ялтинський митець Ренат Рамазанов (працює переважно в галузі жанрового портрета); львів’янин Ігор Гапон і, звичайно ж, представники кримської школи живопису. Щодо останніх якось так склалося, що на кожному пленері ця школа представлена щонайменше двома художниками. Але мене це не дивує, адже гості з Криму дуже талановиті, звідти приїжджають завжди напрочуд сильні автори.
– То ви вважаєте кримську художню школу однією з найсильніших чи можете виокремити ще якісь?
– Бачила чимало митців та їхніх робіт. Кожна – індивідуальна, особлива… Як можна порівнювати різних людей, різні таланти?! Тут хіба що можу виділити тих, хто імпонує мені особисто. І це справді кримська школа. Ті автори дуже сильні, дивовижно працюють, їхні роботи – вражаючі, емоційні. Це переважно не реалізм, зазвичай використовується широкий мазок. Картини їх авторства треба розглядати з відстані і, що особливо мені подобається, на таких полотнах щоразу можна знайти нові нюанси, деталі. Вони своєрідні, до їх сприйняття приходять поступово, надивившись чимало різних робіт і вже маючи розуміння мистецтва.
Ще одним незвичним, але зовсім іншим баченням світу і технікою роботи вирізняються львівські майстри пензля. Вони мені дуже близькі, чи не тому їх завжди так багато на наших пленерах. Картини представників львівської художньої школи зазвичай яскраві, життєрадісні, у них проглядається особливе, відмінне від інших сприйняття кольору.
– Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея колективної виставки “Гори надихають”. Її масштаби вражаючі, навіть для Львова!
– Ця виставка стала творчим підсумком усіх одинадцяти пленерів. Із учасників кожного з них ми обрали двох-трьох авторів і кілька їхніх робіт. Ідею виставки митці зустріли радо, бо тут можна і на інших подивитися, і себе показати. Та й чому полотна такої краси мають бути заховані від людського ока?! Нехай ними насолоджуються люди. Може, інших це надихне на створення чогось такого ж прекрасного або спонукає ще когось із талановитих художників приїхати до нас на пленер.
Виставки організовуємо щоразу після пленеру в Славському. Було й кілька інших по Україні, навіть у Львові, але значно менших масштабів. Полотна, що ввійшли до тих експозицій, уже презентували в Одесі, в Музеї західного і східного мистецтва, і у Стамбулі. Це було три роки тому. Ми ще не зібрали так багато авторів, але повезли картини на міжнародний мистецький ярмарок. Хотіла б зазначити, що його відвідувачі були у захваті від творчості українських митців. Чи не кожен гість затримувався біля наших робіт, зосереджено їх розглядаючи.
Ще одну післяпленерну виставку возили до Харкова, у галерею “Маестро”, що в приміщенні оперного театру. У Львові поціновувачі мистецтва також мали можливість оглянути ці полотна (йдеться про сорок робіт(!)) – це було, здається, після восьмого пленеру. Щоправда, експонували їх у невеличкій галереї “Бонтон”, якої вже немає. Та й, як на мене, галерея не дає змоги запросити всіх охочих – це радше камерне приміщення, не для масштабних заходів. Тому така велика львівська виставка була просто необхідна, аби показати народу картини кращих українських авторів.
– Під час відкриття експозиції в Палаці мистецтв ви зауважили, що це лише половина вашого мистецького скарбу. Коли ж нам очікувати другої частини колекції?
– З боку це все так гарно виглядає: урочисте відкриття, купа люду, чи не усе мистецьке середовище Львова, барвиста краса довкола… Тільки-от мало хто задумується, чого вартує організація такої виставки, скільки праці, старання, коштів і нервів у неї треба вкласти!
У Львові експозиція триватиме до 20 березня, тож наразі маємо дочекатися завершення цього виставкового циклу. Відкрию невеликий секрет – після Львова колекція поїде до Києва. І хоча ще тривають перемовини щодо приміщення, вже зараз можу анонсувати, що відкриття виставки в столиці відбудеться орієнтовно у другій половині квітня.
– Кажуть, за кордоном модно бути меценатом. Але в Україні ситуація зовсім інша. Чи не важко вам, адже, крім організації пленерів і виставок, маєте ще й роботу, бізнес? Як дійшли до розуміння, що вам це потрібне?
– Для мене це вже стан душі, моє натхнення. Так я відпочиваю. От, до прикладу, ця виставка: відверто кажучи, вона була трошки невчасною, бо ж у Славському ще триває сезон – люди на відпочинок приїздять, на лижі.
Але мені зателефонували з дирекції Палацу мистецтв, повідомили, що є “вікно” у розкладі запланованих виставок, запропонували великий світлий і гарний зал… То що мені залишалося? Взялася до роботи! І якось відійшли на задній план і сезон, і фінанси… Все-все відкладається, просто береш і робиш...
Не знаю, як за кордоном – може, це й модно, але у нас в Україні бачу дуже багато справді талановитих митців, яким бракує підтримки, аби творити, подорожувати, виставлятися та розвиватися. Тож нашій країні вкрай необхідно, аби меценатство стало модним. Маємо розвивати наше мистецтво, проводити якнайбільше пленерів та інших творчих заходів. Тоді кожна картина стане нашим вкладом у творчу скарбничку України і черговим здобутком нашого народу.
– Знаю, що під час пленерів ви зорганізували ще й навчання дітей. Розкажіть, як це відбувається?
– У час пленеру ми організовуємо ще й чимало додаткових акцій. Зокрема, збираємо дітей, яким подобається малювати. Це місцева дітвора, юні таланти зі Львова і Києва, діти наших гостей, відпочивальників.
Люди зазвичай цікавляться, коли відбудеться черговий пленер, аби саме в той час приїхати з сім’єю, щоб діти мали змогу побути в тому мистецькому середовищі. Адже тоді у нас збирається два-три десятки художників, які розставляють довкола мольберти і одночасно працюють. Це видовище захоплює, заворожує і надихає юні таланти – хочеться й собі взяти пензля і малювати. Тож аби вхопити такі моменти, і організовуємо майстер-класи під керівництвом учасників пленеру.
Кожен має свого митця-куратора, з яким працює впродовж двох годин. За цей час діти створюють чудові малюнки, з яких одразу ж робимо виставку, а маленьких учасників нагороджуємо цікавими призами-подарунками. Буває, що деякі з таких робіт відбираємо навіть до дорослої, професійної експозиції, куди входять лише найкращі полотна, створені на пленері. Отож не дивно, чому впродовж наступних півроку діти нас постійно доймають, коли знову чекати пленеру.
Якщо дітей багато, проводимо заходи у нашому ресторані, що в центрі Славського. Там багато столиків і вдосталь місця для малюків. Інколи організовуємо майстер-класи й для тих, хто не має таланту до малювання. До нас у гості приїжджає одна художниця, яка робить чудові ляльки-мотанки і з радістю навчає цього мистецтва дітвору.
Сегодня (6 декабря) небеса нас порадовали шикарным снегом, за ночь выпало от 20 до 30 см снега и продолжает падать! 
С 21 мая по 3 июня в Ужгороде в Закарпатском музее народной архитектуры и быта состоится персональная выставка картин художника из Славска Ярослава Цико. Выставка будет полна экспрессивной красочностью разножанровых полотен: портрет, пейзаж, абстракция. Обширное пространство экспозиции заключит в себе целый калейдоскоп таинственных миров Ярослава Цико, которые очаруют посетителей своим невероятным потенциалом. Вы увидите живописные карпатские пейзажи, водопады Карпат.
Меценатство – радше дивовижа, ніж добра традиція, принаймні в Україні. На жаль, те, що своїх митців потрібно підтримувати, розуміють лиш одиниці. А такого, щоб пересічні люди, представники середнього класу вкладали у їх розвиток, фактично немає. На щастя, на Львівщині, зокрема у смт Славському, є винятки. Це Оксана і Дмитро Ареф’єви. Вже шість років поспіль вони проводять Міжнародний пленер живопису Maxim у своїй родинній оселі на схилах Карпат.